Одним із прикладів успішної комеморативної практики, який створюється на наших очах, є стела на в’їзді у Донецьку область. З 2014 року вона почала перетворюватися на місце, яке стало рідним для волонтерів і військових, для всіх, хто перетинав цей простір, щоб воювати з ворогом і допомагати людям, які там живуть.

Комеморативні практики — це набір, способи, форми, ритуали, зміст пам'ятування. Метафоричною мовою — це валіза, де зібрані історично створені та новоутворені повторювані ритуали, місця пам'яті, все, що пов'язує нас із минулим.

Термін «місця пам'яті» важливий і в контексті розуміння, що таке ідентичність, і в контексті розуміння, що таке культура й політика пам'яті. Це знакові, символічні для спільноти місця, які нагадують про важливі моменти та роблять нашу пам’ять переконливою, живою й сильною.

Головною культурною пам’яткою та водночас місцем пам’яті для кримських татар є Ханський палац у Бахчисараї — єдиний у світі зразок кримськотатарської палацової архітектури, датований XVI століттям

Три найважливіші точки, пов'язані з українською мовою — це пам'ятник Котляревському в Полтаві, Чернеча гора у Каневі та Софійська площа в Києві.

У часи російської імперії та радянського союзу Крим відігравав роль такої собі «порожньої сцени», на якій грали та ілюстрували певні історичні події російські актори. Місцеві спільноти сприймалися лише як етнографічний фон чи туристична атракція.

Коли людина співдіє з об’єктами пам’яті, вона відчуває себе у цьому просторі.

Пам'ять — доволі крихка річ. Часто ми намагаємося витіснити з неї спогади, до яких більше не хочемо повертатись.

Формування ідентичності завжди пов’язано зі знаковими історичними моментами.