Будь-яка травма має у своїй основі механізм проривання внутрішнього світу чимось жахливим, неочікуваним, тим, до чого людина не була готова. Тому робота з нею ведеться на різних рівнях: від індивідуального, коли йдеться про особисту терапію, до колективного, коли травма пропрацьовується на державному рівні.

Культурна травма дає можливість зрозуміти травматичні події тим людям, які напряму не були їх свідками. Такі люди не залучені до травматичного досвіду, не пережили травматичні події, проте можуть отримати травму через розповіді очевидців, мистецькі твори, музейні експонати тощо.

Трансгенераційна травма — це травма, яка передається від першого покоління тих, хто пережив травмування, до другого і наступних поколінь нащадків через складні механізми посттравматичного стресового розладу.

Колективну травму можуть викликати різні події: війна, епідемія, депортації, катастрофи, терористичні акти тощо. Усе це впливає на те, що велика кількість людей, яка опиняється у певний час і в певному місці, об'єднана якоюсь травматичною подією.

Особливість нашої української травми полягає в її інтенсивності та частоті переживання. У різні періоди часу, в різних умовах ми стикаємося з тим, що вороги намагаються відібрати в нас усвідомлення себе як українців, нівелюють та переписують історію.

Ідентичність до і після травми може сильно змінюватися. Це добре видно на прикладі травми війни, яку зараз проживають українці.

Травма зупиняє нашу безперервність, плановість життя, рутину, ритуальність. Вона робить все безконтрольним, бо ми не знаємо, що може бути завтра і розуміємо, що звичної стабільності не існує.