Нині схід і південь України найбільше потерпають під час рашистської навали. Заяви, які ми чуємо від сучасної російської влади, свідчать про намагання позбавити права на існування всю українську націю. Послідовна системна політика на знищення української нації проводилася ще в радянські часи, коли компартією був оголошений курс на зближення і злиття націй. Цей же курс у пришвидшеній і відверто цинічній формі проводиться зараз військовим шляхом.

Політика асиміляції щодо України — це питання не тільки ХХ століття. Катерина ІІ знищила Січ і перенесла на південь України велику кількість етнічних росіян. У східних регіонах, де бурхливо розвивалася промисловість, відбувалося постійне перемішування населення. Це не могло не впливати на національний склад регіону, побут і мовну ситуацію, однак відразу після жовтневого перевороту ситуація була зовсім інша. 

Україна в 20-х – 30-х роках ХХ століття

Після придушення Української Народної Республіки радянська влада, яка щойно встановилася, мусила якось загравати з національною інтелігенцією, виростити свої партійні кадри, щоб зменшити спротив. Ще одна мета — виявити по всій країні непокірних, самовільних, ідейних людей, які були готові будувати нову Українську Державу, а значить становили небезпеку. Навіть українці, які виїхали в еміграцію, вірили в те, що це можливо. 

Отже, у  1922-му році утворився срср. Один із перших указів нової влади — курс на коренізацію.

За визначенням Інституту історії України, «коренізація» — назва політики, здійснюваної в 1920-х – на поч. 1930-х рр в срср правлячою партією більшовиків з метою зміцнення впливу центральної влади в країнах через поступки у вживанні там національних мов у сферах освіти, культури, державного управління, у соціально-економічному та суспільному житті. 

Така політика, на думку більшовиків, повинна була повсюдно зробити радянську владу «рідною», «народною» і «зрозумілою» — такою, що сприймається не як нав'язана ззовні, а як корінна. Для цього створювалися національні управлінські еліти, які знали місцеву мову, побут, звичаї та традиції, і через них у свідомість впроваджувалися ідеали та цінності комуністичної ідеології. На місцях така політика набувала відповідних національних форм — «українізації», «білорусизації», «татаризації» тощо. 

Це дуже швидко дало результати і в науці, і в культурі — в усіх галузях. Відбувся неймовірний сплеск, з’явилися різноманітні мистецькі угрупування: ВАПЛІТЕ, школа бойчукістів тощо. А буквально через кілька років їх почали нищити. У 1933 році українізація йшла паралельно з Червоним терором. Тих, хто вирізнявся від загалу своїм талантом, ідейністю, спрямованістю на побудову національної республіки, за всякими надуманими причинами усували. 

Голодомор став останнім цвяхом у домовину. У 1933 році сталін своїм указом припиняє ігри в українізацію та оголошує курс на зближення націй. Це злиття продовжувалося протягом всієї радянської влади. Далі — остаточна зачистка «неугодних», масові розстріли в кінці 30-х років. 

Коли жахіття сталінських репресій завершується, проголошують  курс на ліквідацію наслідків культу особи, проте це ніяким чином не впливає на усі русифікаційні процеси, асиміляцію, зближення і злиття націй. Хрущовська «відлига» трохи розширила можливості: цензура була послаблена, митці отримали більше свободи, почалися  реабілітаційні процеси, звільнення з таборів. Це мало позитивний вплив на науку, культуру, громадське життя по всьому союзу. 

Підходи до вивчення українського періоду шістдесятництва

Є два підходи до вивчення українського періоду шістдесятництва: можна його розглядати як період загальної радянської історії, а можна розглядати конкретно стосовно України. 

Для нашого музею (Музею шістдесятництва, ред) українське шістдесятництво — це передовсім рух опору комунізму, тоталітаризму. Попри те, що між українськими та російськими шістдесятниками були хороші відносини, ми проводимо між ними певну межу. Час показав, що ідеї й цілі цих груп різнилися, хоч спочатку мета була однакова — розширення прав людини, боротьба з цензурою, свобода творчості й самореалізації. 

Хрущовська відлига була дуже обмежена в часі й можливостях. Ув’язнені за причетність до діяльності ОУН і УПА не підлягали реабілітації і продовжували сидіти свої 25-річні терміни. На заході України більше пам’ятали про ОУН і УПА, а в центрі й на сході — про діяльність УНР. У кожному регіоні були свої вцілілі герої, які передавали досвід молодим. 

Наприклад, Борис Антоненко-Давидович був воїном армії УНР, а в радянський час його призначили на редагування українських словників. Це означало, що питомо українські слова мали бути замінені на близькі до російської мови, а відмінні слова оголошувалися маловживаними й застарілими. Антоненко-Давидович категорично відмовився від такої роботи. Через це його засудили до розстрілу, але згодом вирок замінили на десятирічну  каторгу. З настанням хрущовської відлиги він повернувся в Україну і став місточком між своїм поколінням та поколінням української молоді, яке ми тепер називаємо шістдесятниками.

Вони і самі себе вже так називали в кінці 60-их, коли настала нова хвиля репресій. Юрій Бадзьо у листі до Івана Світличного пише «колишні шістдесятники», тож маємо задокументований приклад.

У східних та південних регіонах ситуація з національним опором була складніша, проте автентичне населення в селах зберігало мову, яка є основною ознакою національної ідентичності. У кожній сім'ї прекрасно знали, хто вони: росіяни чи українці. Схід України породив найяскравіших представників, лідерів українського руху опору 60-х.

Представники руху опору українського сходу

Іван Світличний

Івана Світличного називали батьком шістдесятницького року. Яскравою особистістю була також Надія Світлична. Їхня родина походила з невеличкого села Половинкине під Старобільськом на Луганщині. Батьки зуміли всім трьом дітям (Івану, Марії й Надії) дати вищу освіту. Як і всі шістдесятники, вони ходили в радянські школи, були піонерами, вступали в комсомол. Батьки, намагаючись вберегти своїх дітей, казали їм: «Ти бачиш, що в школі кажуть неправду, але скажи так само, це тебе збереже, ти так виживеш, так треба». 

Після закінчення старшої школи Іван Світличний вступає до університету. Закоханий у літературу, він думає, що краще російської класики на всьому світі не знайдеш і рветься на факультет російської філології. Але не добирає балу — і опиняється на українському відділенні. Там відкриває для себе цілий світ. З'явилися друзі, однокурсники, які були більше посвячені в деякі моменти української історії. Кращим другом Івана Світличного став Владислав Петік, через якого він захопився історією УНР.

Після закінчення університету Іван одразу їде до Києва і стає аспірантом Інституту літератури імені Шевченка, де потім працює на посаді молодшого наукового співробітника. У Києві він знайомиться з багатьма цікавими людьми: перекладачами Кочуром, Лукашем, актрисою Тетяною Цимбал, письменником і мовознавцем Борисом Антоненком-Давидовичем, до якого шістдесятники ходили як на прощу, з правозахисницею Оксаною Мешко, яка теж ділилася досвідом. Мешко навіть розробила певну інструкцію, як поводитись і що робити при арешті, хоч спочатку вони не думали про можливість арештів, їм здавалося, що хрущовська відлига — це прекрасне світле майбутнє.

Надія Світлична 

Надія свідомо вступила на українську філологію, потім працювала вчителькою української мови у школі робітничої молоді в селищі Антрацит. Вона страждала від відсутності суспільного запиту на вивчення української мови і писала в спогадах, що на початках своєї комсомольської юності сприймала українство як певну повинність, ледь не як ваду.  Тільки після знайомства з відомими українськими митцями у клубі творчої молоді «Сучасник» у Києві вона відчула самоповагу та гідність. Зрозуміла: ти не тільки маєш бути українцем, а ще мусиш пояснювати іншим, що не можна забувати свого коріння.

Іван був чудовим літературним критиком, до нього приходило багато творчої молоді.  Він допомагав професійно, але при тому ще намагався залучати їх до творення рідною мовою, м'яко направляв: пропонував прочитати одну книжку, другу. Завдяки Світличному українізувалися сотні людей. Він не мав ілюзій щодо радянської влади і був абсолютно свідомий того, що за це рано чи пізно доведеться відповідати.

Не приховував своїх поглядів серед найближчих друзів: його метою було здобуття незалежної держави. Зі спогадів Михайла Гориня ми знаємо, що вони зі Світличним обговорювали це питання, і Горинь тоді навіть пропонував підпільні методи боротьби. Іван категорично заперечив: сказав, що не можна так робити, треба діяти легально, адже всіх можуть заарештувати, репресувати і вони нічого не встигнуть зробити.

Світличного заарештували вперше у 1965 році. 8 місяців його протримали під арештом, але через відсутність доказів звільнили. Потім він довго був безробітним. Під чужими іменами міг надрукувати якісь статті, займався перекладами, працював над створенням словника українських синонімів. Цю роботу він так ніколи й не завершив.

12 січня 1972 року почалися масові репресії і Світличного заарештували одним із перших. 18 травня того ж року була заарештована Надія Світлична. 

Вийшовши на заслання у 1981 році, Іван отримав інсульт, це позбавило його можливості далі працювати. Поруч була прекрасна вірна дружина Леоніда Світлична. 

Іван і Леоніда Світличні: 

Стан Світличного погіршувався, але його не комісували за станом здоров'я. Додому повернувся вже інвалідом, зусиллями родини дожив до 1992 року. Коли він почув звістку, що Україна нарешті стала незалежною державою, то був уже повністю паралізованим і дуже слабким. У його очах спалахнуло щось віддалено схоже на усмішку…

Надія Світлична емігрувала в 1978 році. Вона написала заяву, що не хоче бути громадянкою найбільшого у світі концентраційного табору. Тоді політв’язнів обмінювали на затриманих західними країнами радянських агентів. Світлична стала правою рукою Петра Григоренка в закордонному представництві Української Гельсінської групи, працювала на радіо «Свобода». Вона присвятила десятки передач своїм побратимам, політв'язням в Україні, тим самим намагаючись полегшити їхню долю, борючись за їхнє визволення і взагалі за українську державність. Щойно стало можливо, вона приїжджала до України, доклалася до створення Музею шістдесятництва. 

Іван Дзюба

Його внесок в українську культуру просто неоціненний. Молодий Дзюба, як і Світличний, захоплювався російською літературою, закінчив російський факультет Донецького інституту. А в Києві у тому ж Інституті літератури навернувся до українства. Спочатку він мав загальне прагнення справедливості: захищав кримських татар, українців, усіх, чиї права були порушені. 

Згодом почав серйозно замислюватися над питанням русифікації. Дзюба ґрунтовно вивчав марксизм і ленінізм, висловлював претензії до радянської влади, мовляв, вони суперечать Марксу та Енгельсу, вказував чіткі цитати. Його робота «Інтернаціоналізм чи русифікація», випущена в 1965-му, стала справжнім вибухом. Її переписували від руки, передруковували на машинці, фотографували, поширювали. Потім праця вийшла друком на заході. 

Івана заарештували в 1972 році і засудили на 5 років ув’язнення. Через критичний стан здоров’я він написав покаянного листа. Після ув’язнення довго не міг влаштуватися працювати, потім влаштувався коректором у заводській багатотиражці. З настанням незалежності України Дзюба дуже багато встиг зробити для нашої культури. Він помер 22 лютого 2022 року, а ховали  його в день, коли почалася широкомасштабна війна.

Василь Стус 

Народився у селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині, але його дитинство і юність пройшли в Донецьку. Оточення мало б сформувати з нього звичайного робітничого хлопця з  повним набором так званої «донбаської» ідентичності. Однак чи то вплив прекрасної маминої мови й пісні, чи то Стусова допитливість і бажання вчитися все-таки сформували зовсім іншу особистість. 

Він гостро відчував національну несправедливість, хотів у «справжню Україну». Після закінчення філфаку Донецького інституту отримав призначення: працював учителем української мови. У школі спостерігав несправедливість і русифікацію. Це призводить до того, що молодий Стус пише листа шанованому ним поетові Андрію Малишку, у якому ніби чутно крик відчаю: треба щось робити, мова гине, нація гине, бути вчителем української мови в таких умовах — це просто безумство,  самогубство. 

Малишко прочитав, поговорив про цей лист із Бажаном. Вони поспівчували молодому вчителю — і на тому все, Стус не отримав відповіді на цей крик душі. 

Потім був виступ в на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків», арешт 1972 року, перший суд, тоді другий суд. Василь знав, що з другого ув’язнення ймовірно вже не вийде. Він помер за нез’ясованих обставин у таборі 4 вересня 1985 року. Тоді вже почалася перебудова, але до таборів вона не дійшла. 

Представники руху опору українського півдня

Родина Караванських

Святослав Караванський та Ніна Строката-Караванська були учасниками місцевого Клубу творчої молоді, писали й поширювали самвидав, збирали книжки для українських бібліотек, відсилали книжки на Кубань. 

Святослав був дуже цікавою людиною, закінчив індустріальний інститут і паралельно вивчав  іноземні мови. Вирішив відслужити в армії, щоб потім вступити до університету. Там його застала війна. Вийшов із німецького оточення, повернувся до окупованої Одеси. У місті тривало культурне життя, діяли вузи, тож Святослав таки стає студентом і швидко знаходить товаришів-однодумців. На початку 1943 року він стає членом ОУН, залучає друзів. 

У 1944 радянська влада арештовує Караванського і засуджує на 25 років таборів. Його не звільнили зі смертю сталіна, але в 1960 році зменшили термін. Після звільнення він приїхав до Одеси й познайомився з Ніною Строкатою, яка була науковицею в галузі мікробіології.  Вони побралися. Обоє знали багато іноземних мов, займалися просвітницькою діяльністю, їздили по всій Україні, до них приїжджали з Києва, зі Львова. 

Все припинилося в 1965-му році. Без суду і слідства Святослава Караванського знову заарештували і відправили досиджувати термін, а потім його ще й збільшили. Ніна Строката-Караванська розлучатися і засудити свої помилки категорично відмовилася. Її арештували 6 грудня 1971 року. В'ячеслав Чорновіл зумів тоді зреагувати і створив комітет захисту Ніни Строкатої. Кількох людей, які туди входили, потім теж  заарештовували, однак це була відчайдушна спроба правозахисту.

Ніну засудили на 4 роки. Вона відсиділа термін в політичному жіночому таборі, закінчення терміну чоловіка змушена була чекати в невеличкому містечку Таруса калуської області. Караванським заборонили повертатися до України, але дозволили виїхати на захід. У 1979 році подружжя емігрувало до штатів. Там вони не відпочивали, хоча мали це повне право, а працювали в закордонному представництві Української гельсінської групи і допомагали українцям, які сиділи в таборах. 

Василь Берладяну-Бирладник 

Румунознавець, письменник. Під псевдо написав низку статей для українського самвидаву, був знайомий зі Святославом Караванським, Ніною Строкатою-Караванською. Деякий час йому вдавалося залишитися непоміченим. Однак, коли вже на повну діяла Українська Гельсінська група, він їй допомагав, тому потрапив у поле зору радянської влади. У 1977-му році Берладника відстежили та арештували. Спочатку присудили 3 роки кримінальних таборів, хоч стаття, за якою його судили, була політична, а потім продовжили термін ще на 3 роки. 

Вийшовши на волю у 1987-му році, Василь знову долучився до діяльності Української Гельсінської групи, став членом редакції «Українського вісника» й одним із чільних діячів Української Гельсінської групи.

Ганна Михайленко 

Приїхала на Одещину зовсім юною дівчиною, була уродженкою українських сіл, що на теперішній території Польщі. Людей із цих територій розкидали по всій країні, щоб асимілювати. Вона викладала в школі англійську, була перекладачкою. Її жахало ставлення до української мови, тож Ганна намагалася щось змінити: розказувала дітям про Шевченка, водила їх до пам'ятника. Почалися доноси. Її звільнили з однієї школи, потім з іншої, тоді з бібліотеки. Вона мусила постійно маневрувати, але не могла і не намагалася приховувати свій внутрішній протест. 

У 70-х Ганна Михайленко познайомилася з Оксаною Мешко, почала допомагати Українській Гельсінській групі, хоч не була оголошеною членкинею групи. Потрапила під арешт, і з нею вчинили підло й страшно. Ганну визнали неосудною, вона відбула майже 8 років Казанської психлікарні. Туди потрапляли за політичними звинуваченнями цілком здорові люди. Не кожному з них випало щастя зберегти себе, своє здоров'я і психіку, бо примусове лікування руйнувало весь організм. Однак Ганна Михайленко все витримала. Її звільнили у часи перебудови. На запрошення Надії Світличної вона відвідала Америку, потім повернулася до Одеси, брала участь у формуванні Народного руху. До кінця життя була активною людиною, яка працювала на нашу державність.

Олекса Різників

Його дитинство минуло на Миколаївщині. Хлопець двічі намагався вступити до Одеського університету, але не вийшло. Він пішов до художнього училища, став освітлювачем сцени в Кіровоградському театрі. Почав розуміти, що в державі відбувається щось неправильне. Олекса разом з друзями написали та поширили наївну юнацьку листівку. За цю листівку його заарештували на півтора року, навіть попри те, що хлопець тоді служив в армії і як поет друкувався в комсомольській пресі. 

Так Різників і його друзі розуміють, що українцям не дають бути народом. З ув’язнення він виходить уже з чіткими переконаннями. Маскується, однак спілкується з родиною Караванських, займається самвидавом, збором книжок для українських бібліотек. Його засудили вдруге на п’ять з половиною років разом з Ніною Караванською у 1971-му році. Олекса гідно відбув ув’язнення і не зламався. Різників досі пише вірші, виступає на радіо й перед публікою, бадьорить Одесу. Побажаємо йому довгих літ і наснаги.

Лідія Півень-Гук

Народилася на Полтавщині, навчалася в Київському медінституті. Життя привело її в Скадовськ на Херсонщині. Був початок хрущовської відлиги, здавалося, що всіх попереду чекає світле майбутнє. В однокурсника Ліди Миколи Плахотнюка збереглося фото, на якому вона палить портрети сталіна. 

У 1972 році розгорнувся маховик репресій. У Півень-Гук часто гостювали шістдесятники з інших міст; співали українських пісень, читали українську поезію і тим привертали до себе увагу. Лідія була кваліфікованою лікаркою і мала чудові взаємини з містянами, проте хтось таки написав донос. Жінку ув’язнили на рік до кримінального жіночого табору, якраз тоді, коли її сину Ярославу треба було йти в школу. Ліда писала йому листи, які пишуть дорослій людині, просила допомагати 80-річній бабусі. 

Як тільки почалася перебудова, вона зайнялася активною реорганізацією осередків Народного руху на Херсонщині і працювала з цим до кінця життя.

Петро Григоренко

Людина з прекрасною радянською кар'єрою, Григоренко не знайшов правди в ленінізмі і почувався винним за те, що відбувається в державі. Його запроторили до психлікарні, а поки «хворів», позбавили всіх звань. У 1975-му році він став одним із засновників Української Гельсінської групи.

Іван Сокульський 

Поет з Дніпра, член Клубу творчої молоді. Сокульський захоплювався романом Олеся Гончара «Собор», а коли почалося шельмування Гончара за цей роман — підтримав автора. Він і ще кілька його друзів-студентів написали колективного листа від членів КТМ на захист Гончара і його роману. Івана Сокульського заарештували вперше 1969-го, а вийшов він 1973-му. В ув'язненні познайомився з Ярославом Лесівим, уродженцем Львівщини. Згодом Іван одружується з рідною сестрою Ярослава. 

Іван та Орися Сокульські стають центром українського тяжіння в Дніпрі. Вони не могли промовчати, коли почалася діяльність Української Гельсінської групи і стали її активними членами. Сокульського посадили вдруге. Давали очні ставки з дружиною, намагалися змусити його написати покаянного листа. Одного разу Орися помітила, що чоловік у якомусь дивному стані: виявилося, що йому вкололи сторонній препарат. Дружина крикнула: «Не підписуй того, за що тобі потім буде соромно!» Побачення одразу перервали, Іван нічого не підписав.

У 1988 році Українська Гельсінська група оголосила про свій розпуск, але на її основі утворилася Гельсінська спілка як нова партія, опозиційна до комуністичної. УГС стала першим таким громадським об'єднанням. За належність до неї могли побити на вулиці, затримати за хуліганство. У 1991-му році Івана Сокульського дуже сильно побили невідомі. Його серце не витримало, через рік він помер. Орися Сокульська досі очолює товариства політв'язнів і репресованих усієї України.

Українські шістдесятники — унікальне покоління. Ніхто з них не відійшов від власних принципів, не зрадив себе. Вони є собою, доки дихають. Це люди, які зберегли українське обличчя півдня і сходу, борці, які створюють обличчя України. Дізнаваймося про них трохи більше!