Говорили про це під час онлайн-лекції «Мовна ідентичність у вимірах історичної пам’яті українців». Лекцію провела Лідія Гнатюк — докторка філологічних наук, професорка кафедри української мови та прикладної лінгвістики Навчально-наукового інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Головне публікуємо тут.

Ідентичність, або тотожність, визначають як усвідомлення самого себе, своїх відмінностей щодо іншого. 

Національна ідентичність є усвідомленням належності до національної спільноти, яка формує державне утворення на певній території і вирізняється з-поміж інших сукупністю ознак (самоназва, мова, культура, спільна історія тощо). Найважливішими складниками національної ідентичності є такі: 

1) етномовний, який передбачає спільність походження та мови; 

2) історичний (спільна історія та пам’ять про неї); 

3) культурний (спільність культурної традиції); 

4) релігійний (єдність релігійних спільнот); 

5) соціально-економічний (спільна соціально-політична діяльність);

6) політичний (єдність регіональних еліт та їхніх цілей)

(Чередниченко О. Національно-мовна ідентичність у глобальному світі. Екологія мови і мовна політика в сучасному суспільстві: Зб. наук. праць. Київ : Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2012. С. 40-41). 

Основним виявом національної ідентичності є мова. Цей складник національної ідентичності лінгвісти визначають іще як мовну ідентичність. Природно, що мовний та історичний складники національної ідентичності тісно пов’язані. Історичний складник національної ідентичності ґрунтується не лише на спільній історії, а й на пам’яті про неї, яка в широкому розумінні включає і пам’ять про історію своєї культури та історію рідної мови.

Історичну пам’ять розуміють як сукупність знань і масових уявлень соціуму про спільне минуле. Втрата історичної пам’яті або її значна деформація здатна зміщувати суспільні орієнтири, породжувати масовий песимізм, почуття меншовартості. За слушним зауваженням відомого лінгвіста О. Ткаченка, позбавлення народу історичної пам’яті — один із наймогутніших засобів прищепити національний нігілізм. Дослідник слушно стверджує, що «культ історії характеризує конструктивну ментальність народів, що відроджуються й оживають. "Антикульт" історії типовий для народів, які вироджуються й вимирають» (Ткаченко О.Б. Мова і національна ментальність (спроба сучасного синтезу). Київ: Грамота, 2006. C. 170,174). 

Тому відродження історичної пам’яті — важлива умова формування національного культурного простору, усвідомлення українцями своєї національної ідентичності.

На жаль, значна частина наших співвітчизників має хибні уявлення про процеси і явища мовно-історичного розвитку. Одна з причин цього явища зумовлена тим, що багато хто плутає поняття «українська мова» і «українська літературна мова», «стара українська літературна мова» і «нова українська літературна мова».

Українські лінгвісти, які досліджують історію мови, певну сформованість української мови як системи з її фонетичними і граматичними рисами датують XI — серединою XII ст. (Півторак Г.П. Українці: звідки ми і наша мова: дослідження, факти, документи.  Київ: ПАТ «Віпол», 2014. С. 59–61). Звертаю увагу на те, що необхідно розрізняти поняття, між якими немає жодної суперечності: давність лексики української мови і давність української мови як системи. Чому це різні речі? 

Лексика української мови може сягати яких завгодно часових глибин, у тому числі й кількох тисяч років (Тищенко К.М. Мовні контакти: свідки формування українців. Київ: «Аквілон-Плюс», 2006. С. 10–11, 13). Автори і прихильники поширених в інтернет-просторі міфів про те, що начебто українська мова давніша за санскрит, звертають увагу на збіги в лексиці. Але ж ці збіги легко пояснити, якщо пригадати, що прамовою для мов індоєвропейської мовної сім’ї (до яких належить і санскрит, і слов’янські та інші мови) є праіндоєвропейська мова. Природно, що в українській мові є лексика і індоєвропейського походження, і праслов’янського, і власне українська лексика, і запозичені слова, які прийшли до нас унаслідок контактів із сусідами. 

Проте лексика — це не вся система мови, адже ще є фонологічний, морфологічний, словотвірний, синтаксичний рівні. Про оформлення певних ознак української мови як системи можна говорити не раніше кінця XI – середини XII ст., коли почали окреслюватися фонетичні й граматичні риси, якими вона відрізнялася від інших мов. Ми говоримо про українську мову, мову корінного населення України. 

Літературна ж мова — унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Літературна мова — одна з форм національної мови, що існує поряд з іншими її формами — діалектами (територіальними, соціальними), просторіччям, мовою фольклору. Головні ознаки літературної мови — її наддіалектний характер, стабільні літературні норми в граматиці, лексиці, вимові, функціонально-стильова розгалуженість. Зміст поняття «літературна мова» змінюється у процесі історичного розвитку цього явища (Українська мова. Енциклопедія. Київ: Видавництво «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 2000. С. 293).

Чимало наших співвітчизників переконані, що «українську літературну мову створив Тарас Шевченко». Це дуже хибне твердження, яке шкодить усвідомленню українцями власної національної ідентичності.

Джерело зображення: Макет Києва Х-ХІІІ століття

Пригадаймо, що в Київській Русі (XI — XIII ст.) існувало дві літературних мови — давньоруська (інші назви — давньоукраїнська, давньокиївська) і церковнослов’янська. Стара українська літературна мова (XIV – XVIII ст.) теж існувала у двох різновидах і продовжувала писемні традиції Київської Русі. Старою українською літературною мовою написано ділові документи, літописні, історичні, полемічні тексти, лікарські та господарські порадники, різножанрові художні твори.

Нову українську літературну мову, яка спиралася на народну розмовну основу, започаткував вихід «Енеїди» Івана Котляревського (1798). Івана Котляревського вважають зачинателем нової української літературної мови, а Тараса Шевченка — основоположником. 

Але теза про те, що Шевченко — творець української літературної мови взагалі, є, на жаль, дуже поширеною. Через наведені вище твердження в частини читацької аудиторії, передусім учнів та студентів, формується думка, що до Шевченка чи Котляревського літературної мови в українців не існувало! Наче про цю ситуацію сказав у своїй статті «Українська мова. Її початки, розвиток та характеристичні прикмети» ще 1933 р. С. Смаль-Стоцький: «І ми повірили чужинцям на слово, ми повірили, що аж з "Енеїдою" Котляревського ми на світ народилися та що все, що перед тим у нас було, була мертвеччина, був страшний занепад» (Смаль-Стоцький С. Українська мова. Її початки, розвиток та характеристичні прикмети. Відбитка з «Дзвонів». Львів, 1933. С. 3–4).

Але стара українська літературна мова — це наше безцінне надбання, елементи якого становлять мовний складник історичної пам’яті українців, що виявляється в архаїчній лексиці, граматичних архаїзмах тощо. Мовна глибина історичної пам’яті є передумовою усвідомлення українцем специфіки своєї національної ідентичності. Дозвольте показати це на прикладах.

До лексем, які століттями вживалися в староукраїнській літературно-писемній практиці і народному мовленні, а нині здаються елементами російської мови, належать, наприклад, бедро, брюхо, бодрий, будто, везде, вещ, воздух, время, всегда, вто́рий, год, город ‘місто’, деньги, дурак, дѣланіе,  если́, дѣлать, желати, желудок, жизнь, звѣзда, или, источник, каждый, когда, куда, ложь, любезний, лѣкарство, первий, лучче, мысль, много, нелзя, нужний, облак, побѣда, пожар, покой, польза, помощь, пословица, послѣ, совѣт, сюда, телѣга, тишина, туда, тыква, ум, хотя ‘хоча’, язык ‘мова’ та багато ін. 

Значна частина наведених слів (переважно праслов’янського походження) була зафіксована ще в старослов’янській (пізніше — в церковнослов’янській) мові, у києворуських текстах, у староукраїнській літературній мові XVI – першої пол. XVII ст.; у пам’ятках ділової та народнорозмовної мови, лікарських і господарських порадниках XVIII ст., у текстах І. Некрашевича, а також у мові селян — персонажів інтермедій XVII–XVIII ст., в «Енеїді» І. Котляревського, у мові творів Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, у лексикографічних працях другої половини XIX — початку XX ст. 

Ці давні лексеми можуть сприйматися як елементи російської мови (а не староукраїнської), оскільки вони існують у сучасній російській літературній мові, яка успадкувала ту саму книжну основу (з багатьма церковнослов’янізмами), на якій до кінця XVIII століття розвивалася і слов’яноруська (слов’яноукраїнська) мова — один із різновидів староукраїнської літературної мови. У новій українській літературній мові такі книжні лексеми були витіснені синонімами з арсеналу передусім народнорозмовного мовлення. 

Спробуємо показати «українськість» деяких таких архаїчних одиниць, які сучасний мовець нині не визнає своїми. Вони здавна побутували на наших землях і, звісно ж, були українськими для мовної свідомості тогочасних українців. 

Джерело зображення: На Полтавщині. Фото невідомого автора, 1890-ті.

Воздух. Це слово було сконструйоване старослов’янськими книжниками в другій половині IX ст. Воно засвідчене найдавнішими пам’ятками старослов’янської мови в значенні ‘повітря’. Зі старослов’янської названа лексема перейшла в писемні церковнослов’янську та давньоруську (давньоукраїнську) мови. Як багатозначне це слово фіксують пам’ятки української мови XVI – першої половини XVII ст.: воздухъ, въздухъ 1.‘газоподібна речовина, якою дихають живі істоти’; 2.‘простір над землею’; 3.  перен.‘піднесення, зростання чого-небудь до максимальної величини’; засвідчено й демінутиви воздушокъ, вздушокъ, а також омонім воздухъ, въздухъ ‘покров для чаші з причастям’ і похідні від останнього воздушокъ, вздушокъ.

Г. Сковорода на позначення повітря вживав тільки лексему воздух. В «Енеїді» І. Котляревського один раз зафіксовано воздух за відсутності повітря. У XIX ст. для галичан це слово залишалося українським. Наприклад, у «Малорусько-німецькому словарі» Є. Желехівського та С. Недільського в реєстровій частині наведено во́здух, воздухо́вий, воздухо́вина, воздухови́нний, воздухопла́в, воздухопла́вець, возду́шный. 

Про «українськість» наведених лексем свідчить і російсько-український словник М. Уманця та А. Спілки (Львів, 1893–1898), де відповідником до російського воздухъ виступає повітря, во́здух; до возду́шный — воздухо́вий, ле́гкий. Синонімічні ряди в перекладній частині ілюструють процес витіснення старих книжних лексем словами народної мови.

У «Словарі української мови» за редакцією Б. Грінченка (який вийшов 1907–1909 і містив лексику літературної та народнорозмовної української мови XIX ст. і фольклору) також зафіксовано во́здух=повітря, похідні воздухо́вий, воздухопла́в, воздухопла́вець, возду́шний=воздуховий, а також зменшено-пестливе воздушо́к, отож і для Східної України наведені лексеми були своїми. Хоча з позицій мовної свідомості багатьох наших сучасників вони не сприймаються як українські, проте для українців минулих епох вони були саме такими. 

На цікаві зауваження щодо окремих слів, які мовна свідомість сучасної українськомовної людини сприймає як російські, натрапляємо в працях І. Огієнка. У своєму «Етимолого-семантичному словнику української мови» він наводить з позначкою арх. такі лексеми, пояснюючи їхню семантику й часом коментуючи їхнє походження чи територіальну поширеність: вόзду́х – «у літер. мові повітря ... Воздух, воз-дух, старе наше слово, дуже часте ще й тепер у нашій народній мові».

Звернімося до «Словаря чужих слів» З. Кузелі і М. Чайковського (Чернівці, 1910), який, за оцінкою самого З. Кузелі, має «чисто українську марку». У цьому словнику як відповідник до аер наведено повітрє, воздух, а низку композитів із першим компонентом аер- витлумачено через воздух та похідні: аеробат — такий, що літає по воздусі; аероґрафія — опис воздуха; аерольогія — наука про воздух; аеронавт — воздухоплавець; аероплян — машина до літаня у воздусі; аеростатика — наука про рівновагу воздуха; бальон — гумова куля, наповнена воздухом; воздушний корабель тощо. Усього лексему воздух ужито для тлумачення запозичених слів 32 рази,  тоді як повітрє — лише двічі, а похідних від нього не зафіксовано.

«Лексикон львівський: поважно і на жарт» підтверджує, що в мовленні Львова й дотепер побутує воздух ‘повітря’, возду́шний ‘повітряний.

У російсько-українському академічному словнику 20-х рр. за редакцією А. Кримського і С. Єфремова відповідником до російського воздух є "1) повітря, (редко) — во́здух, об(в)ітря". І в той короткий період українського культурного відродження лінгвісти не сприймали лексеми воздух як неукраїнської.

Один із персонажів роману В. Барки «Жовтий князь», дідусь-селянин, розмірковуючи про звіра зла, говорить: «Він не в пеклі: там горяч і туди вкинуть його в судний день. Тепер же ширяє під небесами — у воздусі, так названо простір між небесами і земним світом, інший простір, ніж повітряний і зірковий» (Барка В. Жовтий князь: роман. Київ: Дніпро, 1991. С. 93). Письменник показує, що слово воздух для мовця є стилістично значущим, позначає поняття небуденного світу. 

Питомість, органічність на українському ґрунті лексеми воздух ‘повітря’ та похідних від неї підтверджують українські говірки, зокрема Нижньої Наддніпрянщини, бойківські, гуцульські, буковинські, причому просторові параметри (з урахуванням територіальної віддаленості деяких говірок) є досить промовистими. 

Про те, що воздух і досі побутує в закарпатських говірках, свідчать твори нашого сучасника, лауреата Шевченківської премії Мирослава Дочинця, який народився на Закарпатті. Ось приклади з його роману «Мафтей»: "Палицею сік воздух і грізно гиркав щось незв’язне"; «І сам дихаю з конем в одну міру… Доки не стаємо одним — я, кінь і воздух»; «Є кілька днів у передлітті, коли все цвіте водночас: і трава, і дерева, і вода, і навіть воздух» та ін. 

Отже, лексема воздух мала тривалу традицію вживання і в літературній, і в розмовній українській мові. Це елемент нашої мовної спадщини, якому на зміну прийшло повітря.

Джерело зображення: Фотографія із 24-томного видання “Австро-Угорщина в текcтах та малюнках”, 1898

Время. Цю лексему праслов’янського походження засвідчено вже в старослов’янській мові як багатозначну. Слово функціонувало в староукраїнській мові XIV–XV ст. поряд із повноголосним відповідником вєрємѧ; в українській мові XVI — першої половини XVII ст. у неповноголосних варіантах время, времіє, времня, времѧ, врѣмѧ із семантикою 1. ‘час (одна із форм існування матерії)’; 2. ‘тривалість існування предметів і явищ’; 3. ‘проміжок у послідовній зміні годин, днів, років, протягом яких що-небудь відбувалося’; 4. ‘рік’ поряд із повноголосною формою вєрємѧ . 

В інтермедіях XVII – XVIII ст. персонажі уживали й повноголосні, і неповноголосні форми: «Батко. Не буйсь, синок, не тее веремя тепера»; «Мы-то люде пахарни, усе время знаем, / Коли яке насѣння  в пол засѣваем». 

Время — органічний складник мовної картини світу Г. Сковороди. «Енеїда» І. Котляревського є свідченням того, що врем’я у XVIII столітті було поширеним у народному мовленні: «В се врем’я в рай боги зібрались / К Зевесу в гості на обід…»;  «Еней не марно тратив врем’я, /По-молодецьку закурив <…> ; "Яка ж одвага в смутне врем’я! / Так не пропало наше плем’я?"  – / Троянці всі тут заревли <…>» та ін. Усього лексему врем’я в «Енеїді» вжито 10 разів, водночас синонім час використано частіше — 22 рази.

Лексема время була рідною і для мовців XIX ст. У своїй праці «Грамматика малороссійскаго нарѣчія» (1818) О. Павловській, пояснюючи вимову звуків, позначуваних літерою я, зауважував: «Я въ срединѣ и на концѣ рѣченїй произносится большею частїю такъ, какъ бы оное состояло изъ двухъ буквъ ЬЯ, напр. мья́со, мьяккы́й, врéмья, ті́мья». Отже, мовознавець задокументував вимову [врéмйа]. У словнику П. Білецького-Носенка — диференційному тлумачному словнику української мови першої половини XIX ст., який містив лексику, що, на думку автора, відрізнялася від російської, у реєстровій частині наведено урéмья із поясненням «время», що підтверджує «українськість» наведеної одиниці для тогочасних мовців. 

Время, урем’я і похідні — органічний компонент мовної картини світу поетів-романтиків 20–40-х років XIX ст. Г.Квітка-Основ’яненко уживав урем’я, врем’я, проте лексема час у його текстах уже істотно переважала. Процес взаємодії цих слів у мовній свідомості попередників Шевченка був складним, як і процес формування нової української літературної мови на народній основі.

Лексема время у Т. Шевченка засвідчує його органічний зв’язок зі староукраїнською книжною традицією: «Свою Україну любіть, / Любіть її ... Во время люте, / В остатню тяжкую минуту / За неї  Господа моліть»; «Во Іудеї во дні они, / Во время Ірода-царя…» та ін.

У реєстровій частині «Малорусько-німецького словаря» Є. Желехівського і С. Недільського також наведено времнє, время. У російсько-українському словнику М. Уманця та А. Спілки (Львів, 1893–1898) відповідниками до російського время виступають час, година, пора, доба, врем’я, урем’я. Синонімічний ряд у перекладній частині цієї лексикографічної праці ілюструє тривалий процес витіснення старих книжних лексем синонімами, поширеними в народному мовленні. У «Словарі української мови» за редакцією Б. Грінченка подано врем’я (Г.1: 258), уремня, урем’я = час. 

У російсько-українському академічному словнику 20-х рр. XX ст. за редакцією А. Кримського і С. Єфремова синонімічний ряд українських лексем до наведеного в реєстровій частині время вже не містить аналогічного українського відповідника. 

Одинадцятитомний «Словник української мови» (1970–1980) подає врем’я із ремаркою «діалектне»; у новому академічному «Словнику української мови» за редакцією В. Жайворонка (2012) цієї лексеми вже не наведено. Проте відомо, що в гуцульських говірках дотепер функціонують фонетичні варіанти веремнє, веремйі зі значенням ‘гарна сонячна погода’; сполука циганскє веремнє означає ‘і дощ, і сонце’. Із семантикою ‘сонячна погода’ у буковинських говірках відомі фонетичні варіанти веремня, верем’я, веремнє, верем’є, веримні, верімні; у бойківських зі значенням ‘час’ — врем’є і веремня; у середньонаддніпрянських — времня ‘час’; у східнослобожанських із такою самою семантикою — время, врем’я, времня, врємя. На вимові останнього фонетичного варіанта, імовірно, позначився вплив російської мови. Отже, історія побутування лексеми время на українських теренах доводить її питомість і органічність на українському ґрунті.

Джерело зображення: Українська жінка. Фото невідомого автора, 1890-ті  

Год. Лексема праслов’янського походження годъ у першій літературно-писемній мові слов’ян уже була полісемантичною. Слово функціонувало в староукраїнській мові XIV–XV ст. зі значенням ‘рік’, в українській мові XVI — першої половини XVII ст. у фонетичних варіантах годъ, гудъ. 

Лексема годъ органічно вписана в мовну картину світу Г. Сковороди. І. Котляревський у своїй «Енеїді» ужив год 7 разів: «Як під Бендер’ю воювали, / Без галушок як помирали, / Колись як був голодний год»; «Дорожки всі, всі уголочки, / Всі закоморочки, куточки / Уже не первий знаю год» та ін. Синоніма рік у поемі не зафіксовано.

У текстах Г. Квітки-Основ’яненка за наявності синонімів рік — год останній абсолютно переважає. Українські поети-романтики 20–40-х років XIX ст. уживали лексему год і демінутиви годок, годочок. Год і  годочок були українськими і для мовної свідомості Тараса Шевченка: «... Його вже й забули, / Чи й був коли? Год за годом / Три годи минули»; «Хотілось любити, /  Хоть годочок, хоть часочок / На світ подивитись»; «Меж бур’янами, за годами / Три года сумно протекли» та ін.

П. Білецький-Носенко у своєму диференційному тлумачному словнику української мови першої половини XIX ст. у реєстровій частині навів година, годъ із поясненням «пора, время; час; счастье». Отже, у названий період лексему год уживали і в такому значенні, якого вона не мала в тогочасній російській мові. 

У російсько-українському словнику М. Уманця та А. Спілки відповідниками до російського годъ виступають год, рік, лїто, причому год стоїть на першому місці, що дозволяє припустити, що в синонімічному ряду це слово було найбільш уживаним.

«Словарь української мови» за редакцією Б. Грінченка підтверджує, що лексема год широко побутувала в народному мовленні в XIX ст. у таких значеннях: «1) Годъ ˂…>. 2) мн. годá. Лѣта. ˂…>.  3. У годý бути. Служить по найму на годъ . ˂…>». Лексикограф зафіксував і демінутиви годок, годочок. У збірці Матвія Номиса «Українські приказки, прислів’я і таке інше» засвідчено паремії «Щоб на той год діждати сону топтати»; «Влітку день — год»; «Як поночі в сливи, так я в ті года дивлюсь» та ін. 

У російсько-українському академічному словнику за редакцією А. Кримського і С. Єфремова відповідниками до російського год є рік, год (до год додано примітку, що західний варіант — гід); у перекладній частині наведено демінутиви годок, годочок; до російської сполуки из года в год подано українські відповідники рік у рік, рік повз рік, год у год; до через год — за рік, за год; до до истечения года — до року, до году; до  отдавать в наем на год — наймати на рік, у год; до служить по найму на год — по года́х ходити, у году́ бути та ін. У той короткий період українського культурного відродження лексема год залишалася для лінгвістів українською, хоча в синонімічному ряду їй передувала лексема рік.

В одинадцятитомному «Словнику української мови» год наведено із позначками «розмовне, рідко» і пояснено «те саме, що рік». Новий академічний словник за ред. В.В. Жайворонка цієї лексеми вже не містить. Год ‘рік’ побутує в бойківських, буковинських, середньонаддніпрянських, східнослобожанських говірках; у гуцульських засвідчено тільки форму множини го́ди ‘роки’; у східнослобожанських говірках уживають форму множини года́. Отже, і год — наше давнє українське слово.

Жизнь. Ця лексема праслов’янського походження понад 100 разів засвідчена вже в першій літературно-писемній мові слов’ян, у давньоруській (давньоукраїнській) писемній мові. Це слово продовжувало своє існування в українській мові XVI — першої половини XVII ст. Лексему жизнь послідовно вживав Г. Сковорода. В «Енеїді» І.П. Котляревського жизнь засвідчено 15 разів за відсутності життя: «Велике тут було роздолля / Тому, хто праведно живе, / Так, як велике безголов’я / Тому, хто грішну жизнь веде…»; «Як ми Енею присягали, / Для його служби жизнь оддали, /Тепер не вільна в жизні мать»; «Любов к отчизні де героїть, / Там сила вража не устоїть, / Там грудь сильнійша од гармат. / Там жизнь — алтин, а смерть — копійка, / Там лицар — всякий парубійка, / Козак там чортові не брат» та ін. 

У словнику П. Білецького-Носенка у реєстровій частині наведено жизть (лексикограф вважав, що такої форми немає в тогочасній російській мові). Збірка М. Номиса  «Українські приказки, прислів’я і таке інше» підтверджує, що ця лексема була поширена в народному мовленні: «Ні печаль, ні воздиханиє, но жізнь біс батька яка».

«Малоруско-німецький словар» Є. Желехівського, який відбивав західноукраїнську мовно-літературну практику другої половини XIX ст., теж навів у реєстровій частині жизнь. У словнику за редакцією Б. Грінченка стоїть знак синонімічності = жизнь = життя. Лексема жизнь досі живе у східнослобожанських говірках. І це наша мовна спадщина з далекого минулого. 

Джерело зображення: Українські краєвиди на старовинних листівках

Нільзя. І. Огієнко вважав, що «нéльзя — стародавнє українське слово». Наводячи старослов’янську сполуку нѣ льзѣ, лінгвіст докладно пояснив її походження: «˂…> компонент "льзѣ" (чит. "льзя" ) походить від "льга" (пор. укр. "пільга" ˂…>). Слово "льзя" (що означає ‘вільно’, ‘дозволено’) походить від слова "льга", базується на тому самому корені (льг-), що й старослов’янське слово "льгъкъ" (‘легкий’)». В «Етимологічному словнику української мови» нéльга ‘не можна’ витлумачено як результат злиття заперечної частки не і втраченого іменника льга ‘легкість; можливість’, пов’язаного з легкий.

В українських пам’ятках XV ст. засвідчено нєлзє, нєльза ‘не можна’. Нелзя, нельзя уживав Г. Сковорода. В «Енеїді» І. Котляревського зафіксовано фонетичний варіант цього слова з [і] в початковому закритому складі: «Сей, сидя на кормі, хитався, / По саме нільзя нахлистався / Горілочки, коли прощавсь»; «Венера часто докучала / Зевесу самою бридней, / За те в немилость і попала, / Що нільзя показать очей»; «Без шаблі нільзя воювать». Віршовий розмір наведених рядків доводить, що наголос у нільзя падав на перший склад. Водночас поет використовував і предикативну сполуку не можна. Видається, що вибір синоніма диктував віршовий розмір. 

У збірці М. Номиса «Українські приказки, прислів’я і таке інше» натрапляємо на паремію «Незя волосом світить — надівай очіпка»; записане упорядником незя передає народну вимову з утратою сонорного, спричиненою незручним для артикуляції поєднанням приголосних [лʹзʹ]. 

У «Малорусько-німецькому словарі» Є. Желехівського і С. Недільського в реєстровій частині наведено нéльга і нельзя́ ‘не можна’; реєстрова стаття нїзя́ відсилає до нї́льга, нельзя́, а нїльгá (з наголосом на другому складі, хоча у наведеному вище відсиланні стояло нї́льга, що може свідчити про подвійний наголос) пояснено як unmöglich  ‘неможливо’. 

«Російсько-український словник» М. Уманця та А. Спілки вже не наводить нельзя в синонімічному ряду відповідників до російського нельзя, кодифікуючи тільки не можна, не вільно, а «Російсько-український словник» за редакцією А. Кримського і С. Єфремова  подає як діалектне нільга́. Словники української мови другої половини XX — першої чверті XX ст. цієї лексеми вже не містять. 

У буковинських говірках і дотепер живуть фонетичні варіанти ніґзя́, ниґзя́, никзя́ ‘не можна’ з наголосом на другому складі, які, напевно, розвинулися з давнього нельзя. Припускаємо, що вже в давнину наголошування могло бути подвійним залежно від того, що логічно виокремлювали в мовленні — заперечну частку чи прислівник. 

У східнослобожанських говірках дотепер є вживаними нізя́, ніззя́, нільзя́ ‘не можна’. І це наша мовна спадщина з далекого минулого.

Ще один приклад  на поширений в історії української мови сполучник.

Джерело зображення: Старовинні листівки 

Єсли́. В українську мову, як і в російську, цей сполучник очевидно, запозичений з польської, але, як свідчить його вживання в староукраїнській мові кінця XVI–XVII століть, він сприймався мовцями як своє, українське слово. Если́ був органічним складником не лише староукраїнської писемної мови кінця XVI — XVII століть, а й мови народної, про що переконливо свідчить його фіксація (із наголосом на другому складі) К. Зіновієвим у складі записаних ним народних прислів’їв і приказок кінця XVII – початку XVIII ст.: Если́ не машъ, самъ б͠гъ не ώзметъ; Если́ (б) слуха(в) б͠гъ пастуха́, давно (б) поги́нуло стадо; Если́ голова́ боли(т), то в церковъ иди́ тощо. Если́ послідовно вживав Г. Сковорода.

Паремії з цим сполучником засвідчені і в збірці М. Номиса «Українські приказки, прислів’я  і таке інше»: «Єсли голова болить, то в церков иди» (це прислів’я вже було зафіксоване у К. Зіновієва); «И кури б загребли, єсли б не ратував»; «Чи плакав би сліпий, если б стежку бачив?»; «Єсли влізеш в чужую солому — не шелести ж» та ін. 

Єсли́ наведено в реєстровій частині «Малоруско-німецького словаря» Є. Желехівського та С. Недільського (Львів, 1886). Те, що наголос припадав саме на другий склад, підтверджує і зафіксована М. Номисом без покликання на джерело форма з пропущеним першим голосним:  Коли з розумним говорю, то ся розуму наберу, а ’сли з дурним, то й свій загублю. 

У бойківських говірках і дотепер уживається сли ‘якщо’ – давній слід від єсли́. Отже, і цей сполучник — наша давня мовна спадщина.

Сліди мовної історії українців можна знайти й у граматичних формах.

Привертають увагу окремі граматичні архаїзми в Шевченка, джерелом яких також є староукраїнська писемність. Іноді натрапляємо в текстах поета і на давнє закінчення -а іменників чоловічого роду колишніх ŏ-основ, які в сучасній українській літературній мові мають нормативну флексію –у в родовому відмінку однини: «І плача, матернього плача / Ісполню гради і поля, / Да зрить розтлєнная земля, / Що я держитель і все бачу»; «Якби не Бог поміг мені, / То душа б живая / Во тьмі ада потонула, / Проклялась на світі»; «А ґвалту! а крику! / І гармонія, і сила, / Музика, та й годі. / А історія!.. поема / Вольного народа! / Що ті римляне убогі!» та ін. На такі книжні форми в Шевченка звернув свого часу увагу П.Д. Тимошенко. 

Окремо потрібно сказати про вживані поетом форми дієприслівників (з походження активних коротких дієприкметників, що потім втратили узгодження з іменником), які мовна свідомість сучасного українця сприймає як дієприслівники теперішнього часу російської мови: «Так ворожка поробила, / Щоб менше скучала, / Щоб, бач, ходя опівночі, / Спала й виглядала / Козаченька молодого...»; «Заспіває козаченько, / Ходя по долині ...»; «Не співає чорнобрива, / Стоя під вербою...»; «Черниця, / Стоя коло неї, / Зажурилась»; «Отак, сидя в кінці стола, / Міркую, гадаю... »; «В добрі одпочили, / Славя Господа!..»; «Неначе праведних дітей, / Господь, любя отих людей, / Послав на землю їм пророка — Свою любов благовістить!»; «Привітав / і цілував, благословляя, / Погрався з ними...»  та ін. 

Форми ходя, сидя, славя, стоя і подібні до них були органічним складником староукраїнської мови. Про те, що для українця XVI–XVIII ст. наведені форми були не чужими, свідчить зокрема їх уживання не лише у староукраїнських текстах цього періоду, а й у розмовному мовленні, яке зафіксувала перша збірка українських приказок та прислів’їв, укладена на межі XVII і XVIII ст. К. Зіновієвим: Захотҍвъ в ста(р)цахъ хо́дѧ, с пεрцε(мъ) ҍсти; Нε та(к) я(к) хо́тѧ, такъ я(к) мо́га;Нεха(и) ідε(т) во імѧ, го лову ломѧ; На вы(д) гля́дѧ, пыта(и)сѧ здоровѧ  та ін. 

Розглядані форми (поряд із притаманними й сучасній українській літературній мові формами на зразок попливши, поробивши, почувши, приставши, спаливши використовував і І. Котляревський у своїй «Енеїді»: «Сей, сидя на кормі, хитався…»; «Гребці і весла положили, / Та сидя люлечки курили…»; «Пливуть — аж вітри забурчали / І закрутили не шутя»; «Еней, по човну похожая, / Роменський тютюнець курив; / На всі чотири розглядая, / Коли б чого не пропустив»; «В сій думці смутно похожая / І мислю богзна-де літая, / Під носом бачить коровод» та ін. Відомо, що й нині активні дієприслівники теперішнього часу на -а, -я властиві поліським, частині південно-східних та деяким південно-західним говорам. 

Отже, наведені лексеми і граматичні форми, які пересічний мовець сприймає як неукраїнські на тій підставі, що їх немає в сучасній літературній мові, насправді були органічним компонентом мовної картини світу українця минулого. Сучасний українець має усвідомити, що це — архаїзми, сліди минулої літературно-писемної традиції, а не елементи російської мови. Хоча в XIX – першій третині XX ст. почався процес витіснення їх синонімами, вони збереглися в діалектному мовленні. 

Це наші архаїзми, безцінна мовна спадщина, пам’ять про яку потрібно берегти. У протилежному випадку може скластися хибне (зазвичай меншовартісне) уявлення про національну ідентичність. Водночас архаїчні елементи лексики української мови необхідно відрізняти від слів, запозичених у розмовному мовленні з сучасної російської мови, від суржику.

Джерело зображення: Репринтне видання "Кобзаря" 1914 рік

Історична пам’ять українця в її мовному вимірі тісно пов’язана з національною ідентичністю. Кожен освічений українець повинен мати уявлення про становлення і розвиток української мови та української літературної мови, розрізняти ці поняття, розуміти відмінність між старою українською літературною мовою та новою українською літературною мовою. Чимало слів, які мовною свідомістю сучасної українськомовної людини сприймаються як неукраїнські (російські), насправді мали тривалу традицію використання у староукраїнський період (не лише у книжних мовах, а й у народнорозмовному мовленні) і дотепер уживаються в українських діалектах. Це той варіативний складник мовної свідомості українців, від якого не можна відрікатися, кваліфікуючи відповідні лексеми з позицій сучасної мовної свідомості як російські чи суржикові. Не варто «зросійщувати» те, що століттями було українським. 

Виховання культури історичної пам’яті має передбачати вміння наших сучасників підходити до мовних явищ минулого з позицій тогочасної мовної свідомості, що сприятиме глибшому розумінню специфіки національної ідентичності. Вивчення мовного складника національної ідентичності, виховання культури історичної пам’яті українців повинні стати важливим компонентом змісту освіти і державної мовної політики. Це актуальне як ніколи в нинішніх умовах, адже і наші сучасники, і ще ненарожденні українці повинні знати, чиїх батьків ми діти і яка наша історія, у тому числі й мовна.