Ставлення до мистецької освіти в містах України можна пояснити правонаступництвом соціалістичного реалізму. Він, разом із структурами ідеологічного контролю, апелював не так до демократичного реалізму середини ХІХ ст., який базувався на критичному ставленні до соціального життя, як до російського академізму. У якому основним був пафос державного, імперського мітотворення.
Простий факт: із перших років заснування імператорській академії (1757 р., Петербург) до перетворення її наприкінці 1917 року на спочатку всеросійську, а потім і загальнорадянську інституцію, найбільшу частку професорів і академіків складали уродженці українських земель. Багато обдарованих українців ставали творцями імперського візуального наративу, та з другої половини ХІХ століття вони все частіше й настійливіше шукати альтернативу російському академізму за кордоном.
Скасування кріпацтва і заснування приватних шкіл
Важливим став 1861 рік, коли було скасоване кріпацтво та низка законів, які його регламентували. До цього академія надавала своїм пенсіонерам кошти на поїздку до Риму для вивчення класичного мистецтва. Тепер «сонячна Італія» стала для митців уже не настільки привабливою.
Що ж змінило їхні орієнтири? Не в останню чергу те, що в кількох українських містах з’явились місцеві заклади викладання рисунку і живопису, в яких не дублювали методики Петербурзької академії чи Московського училища живопису, ліплення й архітектури.
Одеська школа креслення і малювання
Джерело зображення: Одеське художнє училище. Фото 1910.
В Одесі 1865 року при Товаристві витончених мистецтв і, що важливо, за сприяння приватних осіб відкрилась Школа креслення і малювання. Туди приймали студентів з селянського, робітничого й ремісничого прошарків, чим скористались уродженці не лише Одеси й південних губерній тодішньої імперії, а й молоді люди з Петербурга, Москви, Новгорода і навіть Варшави.
На відміну від Петербурзької академії, до школи приймали людей обох статей віком від 7 до 33 років усіх віросповідань. З 1885 року при цій школі було відкрито загальноосвітнє училище, до якого могли вступати абітурієнти без обмежень за віком, а викладачами були представники різних національностей. Борис Едуардс — з родини англійців, Франц Рубо — французів, Киріан Костанді — грек, Луїджі Іоріні — італієць.
Перша українська професійна художниця Марія Раєвська-Іванова і Харківська приватна мистецька школа
Джерело зображення: Харківська приватна мистецька школа М. Раєвської-Іванової
Марія Раєвська-Іванова, перша жінка в російській імперії, якій Петербурзька академія у 1868 році надала звання вільної художниці, заснувала у Харкові приватну мистецьку школу. Після того, як петербурзькі академіки отримали підтвердження, що вона дійсно пройшла курс малювання у Німеччині (а не навпаки), Раєвська-Іванова отримала папір, необхідний для легалізації її роботи як викладачки, але без затвердження жорстких методологій викладання.
Вона викладала за німецькими методиками дітям різного соціального стану, статі й віросповідання від семи років, навчаючи бідних безкоштовно. 1896 року мисткиня разом із чоловіком подарувала цей заклад місту. Він став Міською школою малювання, заклавши основи дизайнерського підходу до конструювання і декору предметів, чому там і творили авангардисти Василь Єрмилов і Борис Косарєв.
Найвидатнішим учнем цієї школи у ХІХ ст. вважали живописця, уродженця Харківщини, поляка за походженням Генріха Семирадського. Вже почесним членом Римської, Берлінської, Паризької і Туринської академій, професором петербурзької, римлянином за місцем постійного мешкання, він приїхав до осліплої засновниці школи, щоб підтримати її, висловивши свою вдячність.
Рисувальна школа Миколи Мурашка
Джерело зображення: Художники Київської рисувальної школи
Академізм і радикалізм сусідили також і в приватній Рисувальній школі Миколи Мурашка. Мурашко, уродженець Глухова, відкрив її у Києві 1875 року. Щорічними пожертвами її підтримував ще один глухівець — Іван Терещенко. З 1876 року школа стала міською, їй надали безкоштовне приміщення на першому поверсі Київської думи, виділили субсидії з міського бюджету.
У різний спосіб і в різні роки школі допомагали художники Ілля Ріпин, Опанас Сластіон, Микола Ге, Ян Станіславський. Вони також організовували виставки робіт студентів. Творча атмосфера, відверте спілкування й обговорення як творів, так і самого процесу творення образів, участь викладачів і студентів у реставраційних роботах київських храмів княжої доби під керівництвом Адріана Прахова — усе вказувало на підкреслену незалежність від Петербурзької академії.
Методики малювання, за якими Мурашко їздив до європейських колег, сприяли толерантності до різноманітності дарувань: студенти й вільні слухачі могли вільно обирати й виразність тем, і майбутню спеціалізацію. Школа Мурашка запускала процес рефлексії над своїм даром: хтось міг далі займатись іконописом, хтось зосередитись на ілюстраціях у мистецьких часописах й газетних виданнях (цей напрям тільки почав розвиватись у той час), а хтось обирати рух у напрямку вільної творчості.
Микола Пимоненко, Михайло Жук, Іван Їжакевич, Олександр Мурашко впроваджували вільний мазок, декоративність, колористичну складність. Василій Кандинський, Казимир Малевич шукали композиційного і формального радикалізму. Вихідці з півдня і сходу України також вступали до цієї школи саме тому, що до першого десятиліття ХХ ст. вона була толерантною до індивідуальних пошуків виразності.
Зміна підходів українських митців до здобуття освіти
Джерело зображення: Марія Раєвська-Іванова. "Автопортрет з моделлю", 1882 рік
Біографії більшості українських митців різного етнічного походження підтверджують, що вони з початку ХХ століття обирали складну траєкторію здобуття освіти. Тобто їх цікавила не так сама академічна освіта, яка давала можливість легально «працювати художником», жити з професії викладача малювання, як це розуміли Сошенко, Шевченко, Ріпин, Крамськой, а освіта як засвоєння різних методик зображення.
З другої половини ХІХ ст. митці, здобувши базову освіту в українських містах, їхали до європейських центрів, аби спробувати не кращі, а інші методи, практикувати зміни мистецької свідомості, погляду на візуальність. Це те, що штовхало до Парижу Пікассо з Барселони, Модільяні з Ліворно, Бранкузі з Бухаресту.
Марія Башкірцева (харків’янка за місцем народження), Давид Відгоф (одесит), Іван (Жан) Мечеслав Песке (уродженець Херсонської області) їхали до паризької приватної Академії Жуліана, щоб скористатись можливостями роботи в майстернях, де був вільний доступ до оголеної натури, спілкування з викладачами і студентами з багатьох європейських країн і Північної Америки. Звісно, їх вабила й можливість виставлятись на щорічних паризьких Салонах, тобто бачити свої твори в широкому конкурентному контексті.
Це ж стосується і навчання у майстернях конкретних викладачів художніх академій Європи. Більшість українських митців, які стали фундаторами Української академії мистецтв у 1917 році, навчались у приватній академії Рансона, приватних школах Шимона Холоші й Антона Ажбе, безпосередньо у Густава Клімта і фон Штука. Якби Михайлу Бойчуку, Георгію Нарбуту, Федору Кричевському, Миколі Бурачеку була потрібна лише петербурзька академічна освіта — вони б не витрачались емоційно й фінансово на додаткове приватне навчання.
Суб’єктивізм і різниця методик зображення видимого світу врешті сформували вільне, аж до радикального заперечення, ставлення до предметності як суті візуального. Цей зсув уявлень про те, що і як зображати, був пов’язаний і з новим розумінням, навіщо мистецька освіта потрібна художнику. Поява наївістів, у яких також вчились використовувати сюжети й виразність анонімного, сільського, традиційного, «примітивного» мистецтва, поставила сакральність/вищість академічної освіти під питання.
Освіта стала потрібна не для диплома, а для обміну ідеями у спілкуванні, задля медійної скандальності, колективних експозицій, а відтак підняття градуса зацікавлення буржуазної публіки. Відмова від орієнтації на офіційні замовлення відбулась із формуванням пулу колекціонерів, яким подобався мистецький експеримент — поява модернізму як протестного явища мала підґрунтям й освітню емансипацію. На українських теренах великою мірою цьому сприяла кількість різних приватних освітніх мистецьких закладів, зокрема на сході й півдні країни.
Нагадаю: у західних землях національно орієнтована мистецька освіта почалась лише з 1920-х років, з підпільного університету, де з молодими людьми обох статей займались Олекса Новаківський і митрополит Андрей Шептицький. На теренах російської імперії розмежування з академізмом як офіційним, затвердженим цензурою методом, почалось у середовищах уродженців центру і сходу України значно раніше.
Бажання вчитись у різних викладачів, спробувати різні методики зображення і кольоропередачі, спостерігати за тим, що викликає більше емоційну реакцію у глядачів і колекціонерів — особливості української мистецької освіти кінця ХІХ ст., що сприяли радикальному оновленню мистецьких практик у 1905-1920-х роках, сприяли творчій сміливості тих, кого ми називаємо «авангардистами».